...Де списи смерек пронизують небо,
Таке низьке й похмуре таке,
В той час, як зима змінює осінь,
Та снігом приходить в повітря гірське...

Саваном вкриває килими моху,
Що стеляться долу поодиноких стежок,
Котрі чорніють сплетінням драконів...
Йде Чорнотроп...

Я задихаюся чистим повітрям,
Морозним, крижаним...
Мій розум падає в темну Безодню
Й реальність впадає за ним.

Душа б'ється птахом, рветься на волю...
Лети!
Бажання спинити ту мить, завмерти...
Та серед того сонму залишитись назавжди.

Скитаючись в краї тім без надії
Віру знайти, що теплом живить тіло...
Під небом похмурим кров крижаніє
У жилах... Лише Безодня чорніла...

- Я пам'ятаю, хвалився ти вірою...
Чи маєш ще її?

Душа покидає-облишує тіло
Й летить вже нестримним птахом
У простір зимового сивого неба,
Креслить кола, ширяючи в посвисті бурь.

Здіймається вгору над темним лісом,
Білесими плямами скрижанілих озер
Та неспинно стремить понад хмари грізні,
Де люта стужа кристалізує зір...

І зоряний снігопад застеляє вже очі
Та Всесвіт в єдинім потоці застиг,
Дерева стовбур тримає дев'ять Світів ?
Він Космос від краю до краю прошив...

Валькнутом палають дев'ять Чертогів,
У вічності Ясеня стовбур тремтить,
Дракон гризе корені йому, Вовк на прив'язі рветься,
Больверк, Списом до Древа прибитий, висить.

Там, бачив я, Чорне Сонце в зениті
Опалює душі бліді, спопеляє їх...
Кінець та початок втрачають себе ?
Лиш Вічність собі там початок бере.

- Казав ти, що знаєш де Всесвіту витоки...
То ж чи знаєш?!

Вістря холодне нещадного списа
Врізається в груди, кров вижерає -
Проходить крізь ребра його...
Вгризається в Дерева кору і тіло,
Соки пиє та живиться плоттю
Самому собі у жертву повішаного...

Дев'ять ночей, дев'ять Чертогів
Кров'ю здобривши ? дивився в Безодню
Напівживий та напівмертвий...
У Хель Чертозі стояв він одною ногою
Та Велетнів Руни лягли попід іншу,
Батькові висельників, що сам був повішаний.

Ясен ? для Нього, гаї - вам - дубові,
Ліси, що нерушно стоять у пітьмі,
Гілля розкинувши ? приймають в обійми,
Грядами шибениць зустрічають вони.

А Тінь Його темна, що прикувана до скелі,
Стогнала й чекала у корчах та муках,
Вхиляючись яду хижого змія...
Доки не вирветься Вотана вбивця.

- Ти говорив, упізнаєш ти Його...
Чи впізнаеш?!

Тілом христа свиней годували,
А очі його лишилися крукам...
Серце його ? черви глодали;
В Хель провалився він, коли був подохнув!

Ми сіяли мор в пастві білого бога,
В мерзенному стаді духовних скопців.
Монахи його, немов чорні ворони ?
Здихали на паперті власних соборів...

Й червоного півня на дах їм саджали ?
Димом вітер співав, як церкви полихали.
А Норни все ткали вітрила й співали...
Співали та вили вовками із нами.

Були ми вовками, що по небосхилу
Гналися за колесницею сонця...
Вервольфами гнали його, несли горе...
Та сонце скотилося прямо у море.

В глибинах морських Змій ворухнувся,
Іздригнулась земля під ногами людськими,
Хлинули з Хель затхлі потоки,
Жаром прийшли Муспеля Діти.

ХАЙЛЬ РАГНАРОК!

Нідхогг летить ? трупи під крилами,
Морок та смерть Мідгард огортає.
Всі дев'ять Чертогів летять у Безодню,
Меркне Валькнут іх...

ХАЙЛЬ РАГНАРОК!

- Я чув, що казав ти, мов знаєш мене...
То ж, чи знаєш?!

(instrumental)